Тема 1: Вища нервова діяльність

Тема 1: Вища нервова діяльність

  Ще в XIX ст. у праці «Рефлекси головного мозку» І. Сєченов висловив гіпотезу про рефлекторний характер діяльності головного мозку.

   Він виявив зв’язок між найскладнішими проявами поведінки людини (психічними явищами— свідомістю, мисленням) і рефлекторною діяльністю мозку. На початку XX ст. І. Павлов розвинув ідеї І. Сєченова. Він запропонував метод дослідження рефлекторної діяльності людини і тварин — метод умовних рефлексів.

1. Вища нервова діяльність
   ПОВЕДІНКА — діяльність, що охоплює сукупність дій і вчинків людини у відповідь на вплив внутрішніх і зовнішніх чинників.
   ПСИХІКА (від грец. psyche [психе] — душа) — властивість мозку відображати зовнішній світ у вигляді відчуттів, уявлень, думок, вольових дій тощо.
  ВИЩА НЕРВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ (ВНД) — діяльність вищих відділів центральної нервової системи, яка забезпечує різноманітні форми пристосування до умов навколишнього середовища.

І. Павлов створив учення про вищу нервову діяльність, яке обґрунтовує психічну діяльність людини.

   За своєю сутністю вища нервова діяльність — сукупність умовних і складних безумовних рефлексів, що виробляються в корі та підкіркових структурах головного мозку. Вона забезпечує перебіг поведінкових реакцій організму завдяки найдосконалішим пристосуванням організму до умов існування. В основі цих пристосувань лежить здатність кори головного мозку швидко утворювати нові рефлекси і пригнічувати старі у відповідь на зміни в середовищі. Вища нервова діяльність є основою психічних процесів.

Нервові процеси, що лежать в основі вищої нервової діяльності.

   Вища нервова діяльність забезпечується двома основними нервовими процесами — збудження і гальмування. Ці процеси виникають у корі головного мозку під час дії різних подразників. Після багаторазових повторень рух стає чітким. Це можна пояснити концентрацією збудження в нервових центрах, які відповідають за узгоджене скорочення необхідних м’язів.

   Концентрація збудження в одній ділянці кори викликає пригнічення діяльності інших ділянок (гальмування). З часом у збудливій ділянці розвивається гальмування, а навколо цієї ділянки — збудження. Наприклад, якщо людина зацікавлена розповіддю співбесідника, у корі великих півкуль розвивається тимчасова ділянка сильного збудження. Сторонні подразники внаслідок гальмування, що розвинулося навколо збудження, не сприймаються. І, навпаки, якщо розповідь нецікава, у центрах сприйняття інформації виникає гальмування. А в ділянках кори, які оточують ці центри, виникає збудження. Людина легко відволікається від змісту сторонніми подразниками.

2. Типи ВНД

    Сукупність властивостей нервових процесів (збудження і гальмування), зумовлених спадково та набутих у процесі індивідуального життя, визначають тип вищої нервової діяльності. Він формується в результаті взаємодії організму людини з навколишнім середовищем і визначає відмінності в поведінці й ставленні людей до одних і тих самих впливів довкілля.

   Наукове обґрунтування типів вищої нервової діяльності зробив І. Павлов. Він виявив три основні показники збудження та гальмування.
1) Сила нервових процесів — здатність клітин кори мозку зберігати адекватні реакції на сильні подразники.
2) Рухливість нервових процесів — це швидкість переходу процесу збудження в гальмування, і навпаки.
3) Урівноваженість виявляється у співвідношенні сил процесів збудження та гальмування.

   Так, залежно від сили процесів збудження і гальмування можна виділити два типи вищої нервової діяльності — сильний і слабкий

 Слабкий тип вищої нервової діяльності не здатний розвивати сильні збуджувальні й гальмівні процеси. Нервові клітини швидко стомлюються та дуже легко гальмуються. Тому в організму зі слабким типом особливо легко виникає гальмування, що охоплює великі ділянки кори великих півкуль. Формування збуджувальних рефлексів відбувається повільно, і вони хиткі, а гальмові рефлекси стійкі.
    Сильний тип вищої нервової діяльності здатний розвивати сильні збуджувальні й гальмівні процеси.

Він може бути урівноваженим і неврівноваженим. 

1) Сильний неврівно-важений тип характеризується тим, що збудження клітин кори головного мозку сильніше, ніж гальмування. Формування збуджувальних рефлексів відбувається швидко, а гальмівних — повільно. 

2) Сильний урівноважений тип характеризується оптимальним співвідношенням сили процесів збудження і гальмування. Він може бути рухливим та нерухливим (інертним), що відрізняються швидкістю зміни нервових процесів. На основі вивчення взаємозв’язків збудження і гальмування та поєднання їхніх властивостей І. Павлов виділив чотири основні типи вищої нервової діяльності.

Основні типи вищої нервової діяльності

Тип ВНД	Характеристика
Сильний урівноважений рухливий	Значна рухливість нервових процесів
Сильний урівноважений нерухливий	Мала рухливість нервових процесів
Сильний неврівноважений	Перевага процесів збудження над процесами гальмування
Слабкий	Слабко розвинеш як збудження, так і гальмування

   Індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, урівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності називають темпераментом. Тобто темперамент є зовнішнім проявом вищої нервової діяльності.

   Назви певних типів темпераменту походять від грецьких назв рідин організму — крові, слизу, жовтої й чорної жовчі. Давньогрецький філософ і лікар Гіппократ вважав, що відмінності людей зумовлені саме співвідношенням цих рідин у їхньому тілі.

Типи ВНД збігаються з чотирма типами темпераменту, які виявив у людей Гіппократ.

1) Перший тип ВНД — сангвінік — сильний, урівноважений, рухливий. Такі люди життєрадісні та працелюбні, дисципліновані, допитливі, емоційно врівноважені, з великим самовладанням і стриманістю характеру.

2) Другий тип — флегматик — сильний, урівноважений, інертний. У людей цього типу збудження змінюється гальмуванням повільно, перехід від одного виду діяльності до іншого утруднений. Вони емоційно стримані, спокійні, наполегливі, постійні у звичках і схильностях.

3) Третій тип нервової системи — холерик — сильний, неврівноваже-ний, рухливий. У людей даного типу збудження домінує над гальмуванням. Вони енергійні, сміливі, схильні до рішучих дій, дуже емоційні люди.

4) Четвертий тип — меланхолік — це слабкий тип нервової системи. Люди даного типу пасивні, дуже вразливі, схильні до пригніченості. У них переважають негативні емоції.

Основні типи вищої нервової діяльності трапляються в «чистому» вигляді доволі рідко. У більшості людей спостерігають ознаки всіх типів з перевагою одного з них. Тип нервової системи є вродженим і успадковується від батьків. Але в процесі індивідуального розвитку людини під впливом умов навколишнього середовища він може змінюватися.

   Отже, властивості нервової системи не є незмінними, вони можуть змінюватися під впливом виховання. Тому вчинки людей у життєвих ситуаціях визначаються, головним чином, здатністю стримувати себе і реагувати відповідно до норм, установлених суспільством. З огляду на це поведінка вихованої людини майже ніколи не відповідає запрограмованому типу вищої нервової діяльності.

3. Умовні та безумовні рефлекси

    Реф­лекс — це реакція організму на подразник, основна форма діяль­ності нервової системи. Комплекс ланок нервової системи, що за­безпечує сприйняття, обробку і передачу подразнення, називають рефлекторною дугою. Діяльність нервової системи всього організ­му має рефлекторний характер. Усі види рефлексів І. П. Павлов розділив на дві групи: безумовні (вроджені), умовні (набуті).

   Безумовні рефлекси — відносно постійні природжені реакції організму на дію факторів зовнішнього і внутрішнього середови­ща, які здійснюються за допомогою центральної нервової систе­ми і не потребують спеціальних умов для свого виникнення.  Тер­мін «безумовні рефлекси» увів І. П. Павлов. Прикладом безумов­них рефлексів є: слиновиділення, чхання, моргання.

    Умовні рефлекси — складні пристосувальні реакції, які вини­кають у процесі життя на основі безумовних рефлексів. Вони непо­стійні, і для їх утворення потрібен байдужий подразник. Для того щоб він перетворився на умовний рефлекс, необхідна сукупність певних чинників. Вони можуть утворюватися і зникати залежно від конкретних умов. Ці рефлекси утворюються за участю кори ве­ликих півкуль. Для формування умовного рефлексу необхідне до­тримання таких пунктів: 

- умовний подразник повинен передувати безумовному; 

- умовний подразник має бути слабкішим за безумовний; 

- між умовним та безумовним подразниками інтервал часу має бути незначним. 

   Необхідне також періодичне повторення дії закріплення умов­ного рефлексу. Крім того, умовний подразник обов’язково має бути підкріплений безумовним, бо якщо певний час умовний по­дразник не підкріплювати, то умовний рефлекс згасає.

    Умовні рефлекси поділяють на природні, що формуються у відповідь на природні властивості безумовних подразників (фор­мування умовного харчового рефлексу на запах і вигляд їжі), та штучні — виробляються у тварин в умовах експерименту у відпо­відь на різні штучні подразники (світло, звук, зміни температури). Крім того, існує класифікація умовних рефлексів за ознакою ре­цептора та за біологічним значенням: оборонні, статеві, харчові.

Порівняльна характеристика безумовних та умовних рефлексів

Безумовні рефлекси	Умовні рефлекси
Природжені, передаються спадково	Набуваються організмом протягом життя
Видові, тобто притаманні усім представникам даного виду	Індивідуальні. У одних особин даного виду можуть бути присутні, а в інших — відсутні
Мають сталі рефлекторні дуги	Мають рефлекторні дуги, що формуються за певних умов
Відносно сталі, мало змінюються	Непостійні, можуть вироблятися і зникати
Здійснюються у відповідь на специфічне (адекватне) подразнення	Здійснюються на будь-яке подразнення, що сприймається організмом, формується на базі безумовних рефлексів
Здійснюються на рівні спинного мозку, стовбура та підкоркових ядер	Здійснюються тільки за рахунок діяльності головного мозку
Забезпечують існування в перші моменти після народження, а потім є основою для вироблення умовних рефлексів	Сприяють пристосуванню організму до умов зовнішнього середовища

   Біологічна роль безумовних і умовних рефлексів — пристосу­вання поведінки тварин даного виду до постійних, звичних для нього умов середовища. Динамічна взаємодія безумовних рефлек­сів з набутими протягом життя організму умовними рефлексами забезпечує пристосування організму до змін зовнішнього і вну­трішнього середовища. В здійснюванні безумовних рефлексів бе­руть участь різні відділи спинного і головного мозку, включаючи великі півкулі. Відомо кілька класифікацій безумовних рефлек­сів. Згідно з класифікацією, прийнятою в лабораторії І.П.Павло- ва, розрізняють захисні, харчові, статеві й орієнтувально-дослід­ницькі рефлекси.

Безумовні та умовні рефлекси

https://www.youtube.com/watch?v=S0JGpQWRImk

4. Інстинкти

   Інстинкт (від лат. īnstīnctus — «спонукання», «потяг до дії») — це вроджена схильність живих організмів до певної складної автоматичної поведінки. Найпростішим прикладом інстинктивної поведінки є фіксований комплекс дій, при якому певна послідовність дій, від дуже короткої до послідовності середньої довжини, у незмінному вигляді виконується у відповідь на чітко визначений стимул.
   Інстинкти є сукупністю уроджених рефлексів. На відміну від безумовних рефлексів, що виникають на рівні спинного мозку або периферійних гангліїв, інстинкти виникають у головному мозку. Зазвичай дуже важко відрізнити дійсно генетично успадковані інстинкти від епігенетичних ефектів навчання, що можуть проявлятися на дуже низькому рівні, а ефект від них може зникнути лише через покоління життя в іншому середовищі.

Властивості інстинктів:

- спадковість і незалежність від навчання
- однорідність
- однаковість у всіх особин даного виду
- пристосованість до умов існування на момент формування інстинкту
- повторюваність

   Видатний англійський психолог Вільям Мак-Дугалл виокремлював такі 12 основних інстинктів й відповідні їм емоції, які подані в дужках:
- втеча (страх)
- неприйняття (відраза)
- допитливість (здивування)
- агресія (гнів)
- самоприниження (зніяковілість)
- самоствердження (наснага)
- батьківський інстинкт (ніжність)
- інстинкт продовження роду
- харчовий інстинкт
- стадний інстинкт
- інстинкт набувача
- інстинкт творення

5. Навчання

  Навчання - це досить постійні зміни поведінки, що відбуваються в результаті накопичення досвіду. Стійкість набутих форм поведінки залежить від пам'яті, яка зберігає отриману інформацію.

  Розрізняють такі види навчання: закарбування (імпринтинг), звикання, навчання шляхом «спроб і помилок», латентне навчання, осяяння (інсайт). Роздивимося їх детальніше.

Види навчання

1) Імпринтинг, або закарбування, - це властивість новонароджених і немовлят під час розвитку аналізаторів фіксувати в пам'яті образи своїх батьків, оточення тощо. Вони не лише запам'ятовують образ матері, розрізняють його з-поміж інших, а й цілісну поведінку батьків, різні події, які приносять задоволення або ж небезпеку, а й відтворюють їх із дивовижною точністю. У подальшому ця набута форма поведінки перетворюється на вищий рівень - складну умовнорефлекторну діяльність. 

2) Звикання - відсутність реакції на певний стимул. Його можна виробити в результаті тривалого повторення стимулів, які не підкріплюються покаранням або заохоченням. З цим ми часто зустрічаємося у житті. Якщо хтось обіцяє, але не виконує обіцяного, ми звикаємо і з часом не реагуємо на обіцянку. 

3) Навчання шляхом «спроб і помилок» детально описав американський психолог Е. Торндайк. Наприклад, щоб навчитися бездоганно плавати, доводиться здійснювати безліч спроб, допускаючи й помилки. З часом досвіду стає більше та відповідно й помилок допускається менше. Цим методом іноді користуються творчі люди: вчені, художники, шукаючи шлях правильного розв'язання проблеми. 

4) Приховане, або латентне, навчання спрямоване на задоволення безпосередньої потреби, наприклад у додаткових знаннях. Під час читання науково-популярного журналу або участі в гуртках за інтересами ми отримуємо інформацію, яка, на перший погляд, ніби другорядна, але з часом може мати життєво або професійно важливе значення. 

5) Осяяння (інсайт) - це вища форма навчання, основою якого є здогадка, раптове розуміння істотного у структурі, ситуації в цілому. За допомогою такого навчання ми маємо здатність осмислено розв'язувати проблему.

6. Пам'ять

   Пам'ять - психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Матеріальною основою процесів пам'яті є здатність кори головного мозку утворювати тимчасові нервові зв'язки, зберігати, закріплювати і відновлювати сліди минулих вражень. Запам'ятовування і зберігання ґрунтуються на утворенні й закріпленні тимчасових нервових зв'язків, а забування — на їх гальмуванні.

     Запам’ятовування – це закріплення в пам’яті певних знань.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів. Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості значно довше ніж нецікаве.

  Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.

Умовами успішного запам’ятовування є:

- багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

- розбивка матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;

- розуміння тощо.

  Відтворення – один із головних процесів пом’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

      Найпростіша форма відтворення – впізнавання.

  Впізнавання – це відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

   Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання набутих знань, розвиток пам’яті як психічного процесу взагалі.

    Забування – процес, зворотній у запам’ятовуванні і пролягає у згасанні тимчасових нервових зв’язків. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною, яка погіршує запам’ятовування може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.

Види пам'яті

1) Моторна (рухова) - це запам'ятовування, зберігання та відтворення різних рухів. Вона є підґрунтям для формування різного роду трудових та практичних навичок, у тому числі навичок ходьби, письма тощо.

2) Образна - це пам'ять на уявлення, картини природи та життя, а також звуки, запахи, смаки тощо. Сутність її полягає в тому, що сприйняте раніше відтворюється потім у формі уявлень.

3) Словесно-логічна (змістова) - вид пам'яті, яка виявляється в запам'ятанні думок, понять, суджень, умовиводів, які відображають предмети та явища в їхніх істотних зв'язках і відношеннях.

4) Емоційна - це пам'ять на емоції та почуття. Вона полягає у здатності запам'ятовувати та відтворювати почуття.

За тривалістю збереження інформації розрізняють

1) Сенсорна пам'ять - триває 0,2–0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні;

2) Короткочасна пам'ять - забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу — від кількох секунд до хвилини. Є практично повністю автоматичною і працює без будь-якої свідомої установки на запам'ятовування. Людина може охопити поглядом близько семи предметів, запам'ятовуючи у середньому від п'яти до дев'яти одиниць інформації, які вона спроможна точно відтворити через кілька десятків секунд після їхнього пред'явлення. Тому, обґрунтовано вважають, що обсяг короткочасної пам'яті становить (7±2) елементи.

3) Довготривала пам'ять — збереження інформації протягом тривалого часу. Встановлено що інформація найкраще запам'ятовується, якщо до неї повертатися через визначені проміжки часу. Перший становить 15–20 хв, що зв'язано з роботою короткочасної пам'яті. Через дві години в людини включаються функції довгострокової пам'яті. Найкраще повернутися до вивченого через вісім годин і через добу. Якщо ж матеріал не повторювати, він буде сприйматися як новий.

4) Оперативна (короткочасна, безпосередня, робоча) пам'ять — проявляється під час виконання певної діяльності і необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

3. Сон

  Сон — періодичний функціональний стан організму людини, який характеризується вимкненням свідомості й зниженням здатності нервової системи відповідати на зовнішні подразники.

   Основна функція сну — це відновлення фізичних та психічних сил, яке дозволяє максимально адаптуватися до зміни умов зовнішнього і внутрішнього середовищ. Сон становить собою чергування різних функціональних станів головного мозку, а не є «відпочинком» для головного мозку, як вважали раніше. Під час сну перебудовується мозкова діяльність, яка потрібна для переробки і консолідації інформації, що потрапила в період неспання, переведення її із проміжної в довготривалу пам'ять.

   Активність нейронів у різних відділах кори великого мозку і глибинних структурах мозку під час сну лишається практично такою ж, як і при неспанні.

  Безпосередньо перед сном наступає стан сонливості, зниження активності мозку, для якого характерні:

- зниження рівня свідомості;

- позіхання;

- пониження чутливості сенсорних систем;

- зменшення частоти серцевих скорочень;

- зниження секреторної діяльності залоз (слинних → сухість слизової рота; слізних → печіння очей, "злипання повік")

  Природний сон включає два різні стани (фази) — повільний сон (повільноколивний, ортодоксальний, синхронізований, спокійний, теленцефалічний сон, сон без швидких рухів очей) і швидкий сон (парадоксальний, десинхронізований, активований, ромбенцефалічний, сон з швидкими рухами очей, REM Sleep).

Повільний сон

  При засинанні людина занурюється в повільний сон, послідовно проходячи 4 стадії: 

1) дрімоту 

2) поверхневий сон 

3) сон помірної глибини 

4) глибокий сон

   Психічна активність в повільному сні представлена уривчастими неемоційними думками, а час, проведений у сні, зазвичай недооцінюється. У молодих здорових людей поверхневий сон займає біля половини часу усього нічного сну, а глибокий сон 20–25 %.

Парадоксальний (швидкий) сон

  Повільний сон завершується зміною пози, після чого слідує різкий перехід в фазу парадоксального сну: на ЕЕГ відмічається десинхронізація, тобто високовольтна повільна активність зміняється швидкими низькоамплітудними ритмами, як при пробудженні, однак парадоксальним чином при цьому повністю розслабляються всі гладкі м'язи тіла і виникають швидкі рухи очей. Крім того, спостерігаються нерівномірність пульсу і дихання, сіпання лицьових м'язів, пальців, кінцівок, у чоловіків (будь-якого віку) виникає ерекція. При пробудженні під час парадоксального сну піддослідні у 80% випадків повідомляють про переживання емоційно забарвлених сновидінь, а час перебування у сні часто переоцінюється. Фаза парадоксального сну займає близько 20% часу сну. 

   Повільний сон і наступний за ним парадоксальний сон формують цикл з періодом близько 1,5 години. Нормальний нічний сон складається з 4-6 таких циклів

  Тривалість сну зазвичай становить 6 — 8 годин на добу, але можливі зміни в достатньо широких межах (4–10 годин). При порушеннях сну його тривалість може становити від декількох хвилин до декількох діб.

  Дітям потрібно більше спати для того, щоб нормально розвиватися: до 18 годин для новонароджених. Дослідження говорять, що дітям шкільного віку потрібно приблизно від 10 до 11 годин сну.

  Сновидіння — особливий період, стан сну, коли людина сприймає певну спроектовану мозком реальність, що може включати в себе всі типи відчуттів. Людина, котра спить, як правило, не розуміє, що знаходиться уві сні й тому не має змоги контролювати хід подій сну. Довільне пробудження зустрічається дуже рідко.

   Наука, що вивчає сни й сновидіння, називається онейрологією. Сновидіння пов'язані з REM-фазою (періодом швидкого руху очей уві сні), що наступає приблизно через кожні 90 хвилин.

  Особливим типом сновидінь є так званий свідомий сон — сон, у якому людина усвідомлює, що спить, і таким чином може контролювати ситуацію уві сні. Свідомі сни вирізняються неймовірною реальністю відчуттів і можливістю робити в них що завгодно.

4. Біоритми

    Біоритмами називаються ритми фізіологічних процесів, властиві усім живим організмам. Їхній характер завжди індивідуальний. 

    У залежності від характеру біоритмів людей можна розділити на 5 біоритмічних типів:

1) "Сови", що пізно лягають спати, найбільш активні в другій половині дня чи ввечері і вночі; 

2) "Жайворонки" - рано встають, найбільш активні ранком; 

3) Слабко виражений ранковий тип; 

4) "Голуби", однаково активні в різний час доби;

5) Слабко виражений вечірній тип.

   За інтервалом повторення розрізняють біоритми:

- добові (сон-неспання), 

- сезонні (набирання чи скидання ваги), 

- місячні (менструальний цикл у жінок), 

- річні (народження потомства), 

- багаторічні біоритми.

   Усі біологічні ритми за частотою повторення циклу поділяються на три групи:

- ритми високої частоти з періодом, що не перевищує півгодинний інтервал (ритми скорочення м'язів, дихання, біохімічних реакцій);

- ритми середньої частоти з періодом від півгодини до семи діб (зміна сну та бадьорості, активності і спокою, коливання артеріального тиску і температури тіла);

- ритми низької частоти (зміна метаболізму живих організмів протягом року) пов'язані з сезонними явищами: зміною температурного, світлового та режиму вологості.

   За чинниками біологічні ритми поділяються на:

- зовнішні 

- внутрішні.

Значення біоритмів для організму людини

  Без біоритмів неможливо нормальна взаємодія систем організму. Тому по них можна судити про загальний стан організму. Якщо біоритм порушується, значить починається патологія.

  Велике значення мають сезонні біоритми. Вони визначають залежність захворюваності від часу року. Багато хто з нас, напевно, зауважували, що восени й особливо навесні більш частими стають загострення виразки шлунка, алергії і ревматизму.

   Режим праці і відпочинку повинні відповідати хронотипу. "Жайворонкам" не рекомендується працювати у вечірню зміну чи по ночах, тому що може порушитися синхронність дії біоритмів організму. Результат - різке погіршення стану здоров'я. Збій біоритмів може відбутися і коли людина різко змінює режим праці і відпочинку. Наприклад, при переході на позмінну роботу чи роботу повну цілодобову.

   Окреме питання - робота в незвичних кліматичних умовах. У пошуках роботи вас може занести в іншу кліматичну зону - можливо, навіть у Заполяр’я чи тропіки. Не можна недооцінювати шкоду від настільки необачних змін. Адже організму доводиться пристосовуватися до незвичного атмосферного тиску, вологості, температури і - саме головне - годинному поясу. Ось тут і підстерігають збої біоритмів.

Наслідки порушення синхронності біоритмів

   Насамперед, різко погіршується самопочуття і слабшає імунітет. Дуже часто в людей, що відносяться до ранкових типів, але працюють вночі чи протягом доби, порушується діяльність серцево-судинної системи і терморегуляція. Вони постійно почувають втому, слабість, легкозбуджувані, їх організм не відновлюється під час відпочинку. Крім того, вони частіше, ніж інші, стають "жертвами" загострень хронічних хвороб і простудних захворювань - ОРЗ, грипу, бронхіту. Вчені називають це явище "станом біологічного нездоров'я".

   При акліматизації до нових, незвичних екстремальних чи кліматичних умов відбуваються зміни в діяльності серцево-судинної, дихальної, травний систем, терморегуляції. Деякі люди неадекватно сприймають зовнішні явища. Такого ж порушення виникають на початку після переходу на вечірню, нічну, добову і трьохзмінну роботу.

   У сучасній медицині виник новий напрямок - хрономедицина, що вивчає біоритми різних захворювань і розробляє методи ефективного впливу на хворобу з їх обліком. Нею уже виділені два основних положення, що полягають у наступному:

- з огляду на особливості біоритму хвороби, хворим призначають прийом ліків і фізіотерапевтичних процедур у період найбільшої активності хворих органів. Це дозволяє досягати лікування набагато меншими дозами лікарських засобів, що приводить і до зниження побічних ефектів хіміотерапії.

- хворому вводять ліки чи виконують фізіотерапевтичні процедури за якийсь час до загострення хвороби, наприклад, проведення сеансу нагромадження вуглекислоти до настання астматичного приступу може взагалі ліквідувати його.

   Взагалі, вчені до дійсного часу знайшли в людини більш 300 ритмічно мінливих функцій протягом 24 годин.

1. Мислення

    Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

   Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного опанування закономірностями дійсності, постановки їх на службу своїм потребам і інтересам.

   Коли дитина нагромаджує досвід практичних дій, її мислення відбувається за допомогою образів. Замість того щоб здійснювати реальні спроби, вона виконує їх розумово, уявляючи собі можливі дії й результати (процес інтеріоризації). Так виникає наочно-образне мислення. Дуже важливим у цьому процесі є виникнення в мисленні дитини так званої знакової функції - розуміння того, що певні речі та дії можуть використовуватися для визначення інших, служити їхніми замінниками.

Види мислення

1) Наочно-дійове мислення полягає в тому, що розв'язання задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та виконання рухового акту. Так, у ранньому віці діти виявляють здатність до аналізу і синтезу, коли сприймають предмети в певний момент і мають можливість оперувати ними.

2) Наочно-образне мислення - це вид мислення, який відбувається на основі образів уявлень, перетворення ситуації в план образів. Цей різновид мислення виявляють поети, художники, архітектори, парфумери, модельєри. Значення цього мислення полягає в тому, що за його допомогою повніше відтворюється різноманітність характеристик об'єкта, відбувається встановлення незвичних поєднань предметів та їхніх властивостей. У простій формі це мислення виникає в дошкільному віці. Дошкільники мислять образами.

3) Абстрактне (словесно-логічне) мислення - відбувається з опорою на поняття, судження, з допомогою логіки, не використовуючи емпіричних даних. Р. Декарт висловив таку думку: "Я мислю, отже, я існую". Цими словами вчений наголошує на провідній ролі у психічній діяльності мислення, і саме словесно-логічного.

Типи мислення

1) Теоретичне мислення — це навчання законів та правил, зв’язків на рівні закономірностей і тенденцій. Теоретичне мисленням порівнюють з емпіричним. Але вони відрізняються за характером узагальнень. Так, в теоретичному мисленні має місце узагальнення абстрактних понять, а в емпіричному виділення ознак через порівняння.

2) Практичне мислення — це процес фізичної реалізації знань у щось матеріальне. Іноді може бути складнішим, за теоретичне мислення, адже часто розгортається при екстремальних обставинах і при відсутності умов для перевірки гіпотези.

3) Логічне мислення — тут наголос іде на поняття судження. Логіка, як уміння думати послідовно й несуперечливо потрібна нам у житті від простих задач, щось вибрати собі у магазині, переконувати аргументовано спів бесідників, до вирішення складних технічних і напружених бізнес задач. Логічне мислення, вважаємо є підґрунтям критичного мислення та аналітичного мислення.

4) У психології розрізняють ще аутистичне мислення, пов’язане з реалізацією власних бажань та намірів. 

5) Егоцентричне мислення — його характерна ознака, нездатність ставити себе на місце інших.

6) Особливостю аналітичного мислення є обов’язковий аналіз ситуації з ретельним обмірковуванням та зважуванням всіх «за і проти», з подальшим ухваленням незалежного рішення чи видачі якогось результату.

7) Головним чином критичному мисленню притаманні усвідомленість та самовдосконалення.

8) Репродуктивне мислення — це вид мислення, яке забезпечує рішення задачі, спираючись на відтворення вже відомих людині способів. Нове завдання співвідноситься з уже відомою схемою рішення. Тим не менше репродуктивне мислення завжди вимагає виявлення певного рівня самостійності.

9) Продуктивне мислення — це творче мислення. У творчому мисленні домінують наступні особливості: оригінальність вирішення проблеми, семантична гнучкість, що дозволяє бачити об’єкт під новим кутом зору, образна адаптивна гнучкість, яка робить можливим трансформацію об’єкта з розвитком потреби в його пізнанні, семантично спонтанна гнучкість продукування різноманітних ідей щодо невизначених ситуацій. Отже, у цьому типі мислення найкраще виявляються інтелектуальні здібності людини, і її творчий потенціал, швидкість темпу засвоєння знань та оперування ними.

                             Мислення можливе завдяки сигнальним системам:

1) Перша сигнальна система — це діяльність великих півкуль головного мозку, за допомогою якої формуються і здійснюються умовні рефлекси на реальні матеріальні подразники. Забезпечує конкретне предметне мислення. Притаманна як людині так і тваринам.

2) Друга сигнальна система — це діяльність великих півкуль мозку людини, яка забезпечує формування й здійснення умовних рефлексів на словесні сигнали. Притаманна лише людині. Найважливішим її компонентом є членороздільна мова.

    В процесі мислення виконується наступна послідовність розумових операцій: аналіз - синтез - порівняння - узагальнення - абстрагування.

    За аналіз, логіка, конкретність, раціональність, сприйняття часу, швидке розвязування задач відповідає ліва півкуля. За творчість - права.

2. Свідомість

   Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей. Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.
  Свідомість є своєрідним поєднанням усіх найпростіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є для людини специфічне порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.

Ознаками свідомості є:

1) Здатність людини сприймати і відображати саму себе

2) Мисленне уявлення дійсності, побудова схеми буття стосовно сьогодення, минулого і майбутнього

3) Використання мови для позначення мислених образів, здатність до комунікації

4) Найскладніший прояв інтелектуальної діяльності - абстрактне мислення

5) Регуляція окремих вчинків і поведінки вцілому

   Згідно з думкою багатьох психологів, свідомість властива тільки людям і має такі функції:

1) пізнавальна - проявляється в накопиченні, переробці та використанні інформації щодо навколишньої дійсності

2) регулятивна - контроль поведінкових та емоційних проявів

3) прогностична - побудова образів майбутнього, плануванні подальшого життя

4) рефлексивна -  пізнання людиною самої себе як суб'єкта психічної діяльності

5) комунікативна функція свідомості полягає в організації та підтриманні спілкування з іншими людьми.

   Свідомість є особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного.

   Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні.

   Типові завдання, які часто трапляються у звичайній ситуації, людина розв'язує підсвідомо, реалізуючи автоматизми. Автоматизми підсвідомості розвантажують свідомість від рутинних операцій (ходьба, біг, професійні навички тощо) для нових завдань, що в даний момент можна розв'язати лише на свідомому рівні.

   Підсвідомість - це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити.

  

   Увага – це стан активної бадьорості, який характеризується готовністю виділити з багатьох подій найважливіше і відповісти на нього активною діяльністю. Це перша необхідна умова відбору інформації для будь - якої форми вищої нервової діяльності. 

    Розрізняють два види уваги:

1) мимовільна – пов’язана з безумовним рефлексом, не залежить від волі та свідомості, виникає без будь-яких зусиль з боку людини. Важливим джерелом мимовільної уваги є інтерес людини до певних предметів або явищ - читання цікавої книги, перегляд фільму;

2) довільна – це нервовий процес направленої свідомості, який є продуктом соціального розвитку особистості. Залежить від нашої волі. Довільна увага цілеспрямована, виникає внаслідок свідомо поставленої мети і потребує певних вольових зусиль. Вона здійснюється на фоні загальної бадьорості і полягає у відбиранні інформації через усвідомлення її значення.

Властивості уваги:

1) концентрація уваги – це стан свідомості, необхідний для того, щоб включитися в діяльність, зосередитися на завданні;

2) стійкість уваги – це здатність певний час зосереджуватись на сприйнятті даного об’єкта або завдання;

3) розподіл уваги – здатність людини одночасно концентрувати увагу на кількох об’єктах, що дає можливість виконувати одразу декілька дій;

4) переключення уваги – це зворотний бік розподілу уваги. Воно вимірюється швидкістю переходу від одного виду діяльності до іншого;

5) обсяг уваги – це кількість об’єктів або їх елементів, які людина може одночасно сприйняти з однаковим рівнем якості і чіткості.

   Емоції - психічні стани і процеси в людини та вищих тваринах; це відповідні реакції на зовнішні і внутрішні подразники, що проявляються у виді задоволення або незадоволення, радості, страху, гніву тощо. В емоціях виявляється позитивне або негативне ставлення людини до навколишнього світу. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують задоволення їх, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні – негативні. Перші підвищують життєдіяльність організму; другі пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб’єкта.

   Розрізняють первинні і вторинні емоції. 

1) Первинні – переживання, пов’язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб (страх, тривога, радість, гнів). 

2) Вторинні – у людини формуються внаслідок її соціальності і усвідомлення власного "Я". Ці емоції непов’язані з життєво важливими потребами (образа, провина, почуття сорому, заздрість, пихатість).

3. Мова

   Мова - засіб спілкування людей у формі усного мовлення, у формі письма чи знаків (символів). Мова людини сприяє спілкуванню, абстрактному мисленню, інтелектуальній діяльності, регуляції енергетичного і пластичного забезпечення функцій в організмі. Друга сигнальна система функціонує завдяки інформації, яка надходить від першої сигнальної системи, трансформуючи її у специфічні мовні поняття.

Розрізняють три форми мови:

- слухову;

- зорову;

- кінетичну (письмову, жестів).

  Реалізація кожної форми забезпечується функціонуванням відповідного аналізатора. Особливістю слухової форми мовлення є те, що звуковий потік розділяється на елементи (слова), кожен з яких утримується в чутливій пам’яті близько 0,01 сек., а потім відбувається консолідація слів у поняття. Таким чином, здійснюється дискретність інформації і виробляється зручна форма для фіксації у довгостроковій пам’яті.

   У процесі мовлення беруть участь багато функціональних структур кори півкуль великого мозку, але окремі її ділянки відіграють найістотнішу роль у виконання цієї функції, тому їх називають мовними аналізаторами, або центрами мови. В задніх відділах нижньої лобової звивини знаходиться центр артикуляції та мови, або центр Брока. Його пошкодження звичайно призводить до втрати мови. У задній частині верхньої скроневої звивини розташований слуховий центр Верніке. При його ураженні втрачається здатність розуміти зміст слів.

   На присередній поверхні потиличної ділянки знаходиться зоровий центр, пошкодження якого викликає втрату здатності впізнавати написане.

   Мовна функція виконується, як правило, лівою півкулею великого мозку. Це спостерігається у всіх правшів і у 70% лівшів, що підтверджується як клінічною практикою, так і електрофізіологічним подразненням відкритої кори під час хірургічних операцій. А зони кори, що контролюють артикуляцію, локалізуються в обох півкулях великого мозку.

Основними функціями мови є: 

- комунікативна (спілкування), 

- мислетворча (формування й формулювання думки), 

- фатична (контактоустановлювальна), 

- репрезентативна (функція позначення світу речей), 

- емотивна (вираження почуттів, емоцій), 

- експресивна (самовираження), 

- волюнтативна (волевиявлення), 

- прагматична (ставлення мовця до висловлюваного), 

- акумулятивна (нагромадження і зберігання інформації).